Дивлячись на сьогоднішню Швейцарію, важко уявити, що ще три століття тому Швейцарська конфедерація була однією з найбідніших держав Західної Європи, вела практично нескінченні війни з більш могутніми сусідами і постійно опинялася на межі розчленування і поділу між імперіями і королівствами. Історія Швейцарії нетривіальна, хитромудра і повчальна і яскраво показує, що прямуючи куди і за ким-то, як правило, опиняєшся у глухому куті, а на щастя, у кожного свій шлях.
  Швейцарський шлях до сьогоднішнього добробуту був довгий і тернистий. І його витоками були явища, нами не дуже розуміються, а точніше, наповнені зовсім інший сенс, ніж у розумінні швейцарців. Тому, в цій статті я спробую описати, що і як було, і що з цього вийшло.
Найманство по-швейцарськи
  Ми звикли ставитися до наемничеству, як до чогось практично ганебного, свого роду трудової проституції, навіть запозичили з німецької мови жорстке слово – гастарбайтер, маючи на увазі при цьому, чи не другорядність його володаря. В Швейцарії ж, найманець, слово аж ніяк не лайливе, а навіть навпаки. Швейцарська гвардія, наприклад, зразок відданості по найму, у розумінні більшості жителів Європи.
  На виході з середньовіччя, цілі покоління швейцарців, як зараз модно говорити, намагалися «працевлаштуватися за кордоном». Найбільш шанованим, у ті буремні століття, був ратний труд, тому, переважна більшість швейцарських найманців, проявили себе на військовому поприщі. Навіть сьогодні відблиски, стародавньої традиції, наймати для охорони високопоставлених вельмож швейцарських гвардійців, можна спостерігати на власні очі. Біля воріт Ватикану несуть службу з охорони Папи Римського сьогоднішні швейцарські гвардійці, ще й у формі, створеної за ескізами Мікеланджело, майже п’ять століть тому.
  Але в історії швейцарської гвардії, звичайно ж, траплялися й трагічні моменти. В Люцерні, в пам’ять про героїчно полеглих під час оборони палацу Тюїльрі, гвардійцях, висічена в скелі дивно зворушлива скульптурна композиція «Вмираючий лев». Потрібно сказати, що Швейцарський гвардійський полк, практично повністю був знищений під час Великої Французької революції, повсталими французькими військами, зберігаючи вірність присязі французькому королю Людовику XVI. Ось такий приклад, найманої відданості. До кінця... До смерті...
  Але традиції найманства, сформували у швейцарців якості, що служать вірою і правдою, їх нащадкам вже в нинішні часи. Швейцарці, як ніхто, відкриті світу, виробили в собі звичку, брати з чужих культур все краще і безболісно інтегрувати це в свою. Неможливо висловити однією фразою, що таке традиційна швейцарська культура, але словосполучення швейцарський банк, швейцарський годинник, швейцарський сир, про що так говорять.
  Трохи не забув, слово «швейцар», у українській мові, звідти ж, з традиції швейцарців працювати за наймом, де завгодно і ким завгодно. Головне, щоб якісно.
Швейцарська національна мультикультурність
  Не буду перевіряти, але здається мені, що Швейцарія – перша держава, створене на умовах конфедерації. Може бути і не перша, але вже точно, найвідомішеа Рятуючись від імперських амбіцій могутніх сусідів різні альпійці, об’єднані, хіба що спільністю території, на основах, як зараз кажуть, пріоритетності місцевого самоврядування, зуміли вибудувати ефективну державу. В Швейцарії три офіційні мови – німецька, французька та італійська, але це не заважає місцевим жителям розуміти один одного з півслова.
  Ось, до речі, уявіть собі німця, француза і італійця. Що буде, якщо їх схрестити? Ви думаєте, вийде швейцарець? Ні, швидше за все, якийсь американець, тому що швейцарець це і є німець, француз або італієць, який живе у Швейцарії і пишається наявністю швейцарського паспорта. На відміну від більшості імперій, що збирали землі вогнем і мечем, Швейцарія не випробувала на собі радості «вертикалі влади», примудрилася уникнути у своїй історії появи «національних комплексів» і незагоєних виразок «національних питань»
  Сьогоднішня Швейцарія, взагалі, неуявно мультинаціональна держава. Вихідці, з яких тільки країн і «гарячих точок», не стають її громадянами. Але ви коли-небудь чули про міжнаціональних конфліктах в Швейцарії? Ось-ось, і я про те ж.
  Ви тільки подивіться на збірну Швейцарії на останньому Чемпіонаті Європи з футболу. Яких там тільки афро-, балкано – і арабошвейцарців немає? Вихідці з Албанії, яких у цивілізованій Європі бояться, як у Росії чеченців, у миролюбній Швейцарії, можуть до смерті забуцати, хіба що футбольний м’яч.
Прагматична миролюбність
  Від футбольних справ, переходимо до більш серйозних речей. Швейцарія, практично з часів Наполеона, не брала участь ні в одній війні. Не можна сказати, що це у них в крові. Ага, в основі знову ж німці, французи, італійці та тощо. А також описані вище традиції військового найманства, практично по всьому світу. Ні, це у них в голові.
  Потрібно сказати, що Швейцарія, ніколи не вела загарбницьких воєн, а війни оборонні ніколи не приносили багатства і слави. Так що скуштувати радості великих перемог їм не довелося. І до колективної свідомості цілої держави раніше за всіх дійшло, що війна – справа згубна, руйнівна і збиткова.
  Тому вже майже два століття Швейцарія всі свої політичні зусилля спрямовує на мирне врегулювання всіляких конфліктів. Швейцарія – єдина європейська країна, яка не брала участь в м’ясорубці двох світових війн.
Антиімперія
  В ході історії, постійно обороняючись і відбиваючись від всяких Габсбургів і Бурбонів у швейцарців склалося вкрай негативне ставлення до загарбників усіх мастей. Свою вистраждану і побудовану без прикладів і підказок, конфедерацію, вони, притому небезпідставно, вважають еталоном державного устрою. Це для нас, що Швейцарія, що Австрія, практично одне і те ж. Ті ж Альпи, ті ж високогірні луки, і озера. А ви спробуйте сказати це швейцарцю? Так він вас на молекули розбере, навіть не використовуючи грубої фізичної сили, за порівняння з цими «недолугими імперцями».
  І взагалі, Швейцарія – яскравий приклад реалізації на ділі, зацілованого деякими до дірок гасла «Нам чужого не треба, але й свого не віддамо». Не на словах, а на ділі.
Ось така вона сьогодні, практично ідеальна країна в самому центрі Європи. Що винесла витоки свого сьогоднішнього благополуччя з важкого і зовсім не безбідного минулого. Змушує замислитися про те, що не буває поганої науки, бувають неправильні висновки.